Матеріали на допомогу вчителю

       Державний стандарт

Установити, що зазначений Державний стандарт впроваджується в частині базової загальної середньої освіти з 1 вересня 2013 р., а в частині повної загальної середньої освіти — з 1 вересня 2018 року.

I. Загальна частина

У цьому Державному стандарті поняття вживаються у такому значенні:

1) громадянська компетентність — здатність учня активно, відповідально та ефективно реалізовувати права та обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства;

2) діяльнісний підхід — спрямованість навчально-виховного процесу на розвиток умінь і навичок особистості, застосування на практиці здобутих знань з різних навчальних предметів, успішну адаптацію людини в соціумі, професійну самореалізацію, формування здібностей до колективної діяльності та самоосвіти;

3) загальнокультурна компетентність— здатність учня аналізувати та оцінювати досягнення національної та світової культури, орієнтуватися в культурному та духовному контексті сучасного суспільства, застосовувати методи самовиховання, орієнтовані на загальнолюдські цінності;

4) здоров’язбережувальна компетентність — здатність учня застосовувати в умовах конкретної ситуації сукупність здоров’язбережувальнихкомпетенцій, дбайливо ставитися до власного здоров’я та здоров’я інших людей;

5) інформаційно-комунікаційна компетентність — здатність учня використовувати інформаційно-комунікаційні технології та відповідні засоби для виконання особистісних і суспільно значущих завдань;

6) ключова компетентність — спеціально структурований комплекс характеристик (якостей) особистості, що дає можливість їй ефективно діяти у різних сферах життєдіяльності і належить до загальногалузевого змісту освітніх стандартів;

7) ключова компетенція — певний рівень знань, умінь, навичок, ставлень, які можна застосувати у сфері діяльності людини;

8) компетентнісний підхід — спрямованість навчально-виховного процесу на досягнення результатів, якими є ієрархічно підпорядковані ключова, загальнопредметна і предметна (галузева) компетентності;

9) компетентність — набута у процесі навчання інтегрована здатність учня, що складається із знань, умінь, досвіду, цінностей і ставлення, що можуть цілісно реалізовуватися на практиці;

10) компетенція — суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини;

11) комунікативна компетентність — здатність особистості застосовувати у конкретному виді спілкування знання мови, способи взаємодії з людьми, що оточують її та перебувають на відстані,  навички роботи у групі, володіння різними соціальними ролями;

12) міжпредметна естетична компетентність— здатність виявляти естетичне ставлення до світу в різних сферах діяльності людини, оцінювати предмети і явища, їх взаємодію, що формується під час опанування різних видів мистецтва;

13) міжпредметна компетентність — здатність учня застосовувати щодо міжпредметного кола проблем знання, уміння, навички, способи діяльності та ставлення, які належать до певного кола навчальних предметів і освітніх галузей;

14) навчальна програма — нормативний документ, що конкретизує для кожного класу визначені цим Державним стандартом результати навчання відповідно до освітньої галузі або її складової, деталізує навчальний зміст, у результаті засвоєння якого такі результати досягаються, а також містить рекомендації щодо виявлення та оцінювання результатів навчання;

15) особистісно зорієнтований підхід — спрямованість навчально-виховного процесу на взаємодію і плідний розвиток особистості педагога та його учнів на основі рівності у спілкуванні та партнерства у навчанні;

16) предметна (галузева) компетентність — набутий учнями у процесі навчання досвід специфічної для певного предмета діяльності, пов’язаної із засвоєнням, розумінням і застосуванням нових знань;

17) предметна компетенція — сукупність знань, умінь та характерних рис у межах змісту конкретного предмета, необхідних для виконання учнями певних дій з метою розв’язання навчальних проблем, задач, ситуацій;

18) предметна мистецька компетентність — здатність до розуміння і творчого самовираження у сфері музичного, образотворчого та інших видів мистецтва, що формується під час сприймання творів таких видів мистецтва і їх практичного опанування;

19) проектно-технологічна компетентність — здатність учнів застосовувати знання, уміння та особистий досвід у предметно-перетворювальній діяльності;

20) соціальна компетентність — здатність особистості продуктивно співпрацювати з партнерами у групі та команді, виконувати різні ролі та функції у колективі.

Формування інформаційно-комунікаційної компетентності учнів, зміст якої є інтегративним, відбувається у результаті застосування під час вивчення всіх предметів навчального плану діяльнісного підходу. Навчальними програмами обов’язково передбачається внесок кожного навчального предмета у формування зазначеної компетентності.

Цей Державний стандарт ґрунтується на засадах особистісно зорієнтованого, компетентнісного і діяльнісного підходів, що реалізовані в освітніх галузях і відображені в результативних складових змісту базової і повної загальної середньої освіти.

При цьому особистісно зорієнтований підхід до навчання забезпечує розвиток академічних, соціокультурних, соціально-психологічних та інших здібностей учнів.

Компетентнісний підхід сприяє формуванню ключових і предметних компетентностей.

До ключових компетентностей належить уміння вчитися, спілкуватися державною, рідною та іноземними мовами, математична і базові компетентності в галузі природознавства і техніки, інформаційно-комунікаційна, соціальна, громадянська, загальнокультурна, підприємницька і здоров’язбережувальна компетентності, а до предметних (галузевих) — комунікативна, літературна, мистецька, міжпредметна естетична, природничо-наукова і математична, проектно-технологічна та інформаційно-комунікаційна, суспільствознавча, історична і здоров’язбережувальна компетентності.

Діяльнісний підхід спрямований на розвиток умінь і навичок учня, застосування здобутих знань у практичних ситуаціях, пошук шляхів інтеграції до соціокультурного та природного середовища.

У цьому Державному стандарті враховано можливості навчального середовища, сприятливого для задоволення фізичних, соціокультурних і пізнавальних потреб учнів.

Цей Державний стандарт складається із:

1.загальної характеристики складових змісту освіти;

2.Базового навчального плану  загальноосвітніх навчальних закладів II—III ступеня згідно з додатком 1 (далі — Базовий навчальний план);

3.державних вимог до рівня загальноосвітньої підготовки учнів згідно з додатком 2.

Цей Державний стандарт розроблений , із спрямуванням освітніх галузей на розвиток сформованих і формування нових предметних (галузевих) компетентностей.

Предметні (галузеві) компетентності стосуються змісту конкретної освітньої галузі чи предмета, і для їх опису використовуються такі ключові поняття: “знає і розуміє”, “уміє і застосовує”, “виявляє ставлення і оцінює” тощо.

Цей Державний стандарт включає такі освітні галузі, як “Мови і літератури”, “Суспільствознавство”,

     Структурні компоненти  освітньої  галузі  -  історія  рідного

краю,  історія  України,   всесвітня   історія,   право,   мораль,

економіка, філософія, громадянська освіта.

III. Освітня галузь “Суспільствознавство”

Метою освітньої галузі “Суспільствознавство”, що складається з історичного та суспільствознавчого компонентів, є забезпечення розвитку учня як особистості, що керується гуманістичними нормами і цінностями, усвідомлює себе громадянином України та успішно самореалізується в сучасному українському суспільстві.

Завданнями освітньої галузі є:

забезпечення реалізації можливостей розвитку учня як вільної особистості, здатної за допомогою набутих ключових та галузевих компетентностей ефективно самореалізовуватися в сучасному багатоманітному глобалізованому світі та брати участь у житті демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства, вчитися протягом усього життя;

розвиток інтелекту дитини, її критичного та творчого мислення, визначення нею власної ідентичності як особистості, громадянина, члена родини, етнічної, релігійної, регіональної та локальної спільноти;

формування в учнів почуття власної гідності, поваги до прав людини, гуманістичних традицій та загальнолюдських цінностей, здатності формувати власну етичну позицію та дотримуватися правил соціально відповідальної поведінки.

Зміст освітньої галузі реалізується шляхом вивчення окремих навчальних предметів (історії, права, економіки тощо), що відображають основи відповідних наук, інтегрованих курсів (громадянської освіти, суспільствознавства тощо).

Історичний компонент

Метою навчання історії в загальноосвітній школі є формування в учнів ідентичності та почуття власної гідності у результаті осмислення соціального та морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії і культури України в контексті історичного процесу.

Історичний компонент забезпечує:

розвиток інтересу учнів до історії як сфери знань і навчального предмета, власних освітніх запитів учнів і вміння їх задовольняти;

отримання та засвоєння системних знань про головні події, явища та тенденції в історії України та світу;

ознайомлення учнів з духовними і культурними надбаннями та цінностями, історико-культурними традиціями українського народу і цивілізації в цілому;

визначення, відбір і використання у процесі пошуку інформації про минуле різних видів історичних джерел, у тому числі текстових, візуальних та усних, артефактів, об’єктів навколишнього історичного середовища (музеїв, архівів, пам’яток культури та архітектури), а також інформаційно-комп’ютерних технологій;

вміння представляти обґрунтовані та структуровані знання з історії, власне розуміння історії з використанням відповідного понятійного апарату та виважено розглядати контраверсійні і суперечливі теми.

Зміст історичного компонента структуровано з урахуваннями специфіки історичного знання та хронологічних етапів розвитку людства за такими наскрізними змістовими лініями: людина — людина, людина — суспільство, людина — влада, людина — світ уявлень та ідей, людина — простір, людина — природа, людина — світ речей. Зазначені змістові лінії подаються за групами у складових змісту освітньої галузі і в державних вимогах до рівня загальноосвітньої підготовки учнів із застосуванням проблемно-тематичного підходу, що поєднаний з оглядовим, тематичним та поглибленим вивченням і синхронним викладанням взаємопов’язаних курсів історії України та всесвітньої історії.

Суспільствознавчий компонент

Метою навчання суспільствознавства є створення умов для розвитку особистості компетентного, активного, відповідального громадянина України, члена європейської і світової спільноти, що здатний сприймати та ефективно відповідати на сучасні індивідуальні та суспільні виклики і загрози.

Завданнями суспільствознавчої освіти є:

розвиток інтересу до суспільствознавства;

формування в учнів цілісної системи вмінь і навичок дослідження суспільних проблем, пропонування способів їх розв’язання, проведення аналізу та оцінювання суспільних явищ, процесів і тенденцій у державі та світі;

здійснення самостійного пошуку у різних видах джерел інформації про життя суспільства і людини в ньому;

формування активної громадянської позиції, загальнолюдських моральних якостей, правової та економічної культури, мотивації до соціальної активності.

Основними змістовими лініями суспільствознавчого компонента є людина в суспільно-політичній сфері, людина в соціальній сфері, людина у правовій сфері, людина в економічній сфері, людина в культурно-духовній сфері.

Додаток до листа Міністерства освіти і науки України

від

26.06. 2015 р. № 1/9-305

Особливості вивчення базових дисциплін

у загальноосвітніх навчальних закладах

у 2015/2016 навчальному році.

Особливості вивчення базових навчальних дисциплін у 2015/2016 навчальному році пов’язані, першою чергою, зі змінами, внесеними до навчальних програм.

На виконання наказів Міністерства освіти і науки України від 05.11.2014 № 1275 «Про проведення експертизи та громадського обговорення типових навчальних планів та навчальних програм для початкової школи» та від 06.02.2015 № 100 «Про розвантаження навчальних програм для учнів 5 – 9 класів загальноосвітніх навчальних закладів» до навчальних програм внесено зміни, спрямовані на їх розвантаження, врахування вікових особливостей розвитку дитини, відповідність сучасному розвитку науки та технологій.

 Після громадського обговорення та розгляду Колегією Міністерства зміни до програм були затверджені наказами МОН:

 1) № 149 від 22.12.2014 «Про затвердження змін до навчальних програм для 4-х класів загальноосвітніх навчальних закладів» з української мови, літературного читання, математики, природознавства, «Я у світі», інформатики, російської мови для шкіл з російською мовою навчання, української мови для шкіл з навчанням російською мовою;

2) № 584 від 29.05.2015 «Про затвердження змін до навчальних програм для 1-3- х класів загальноосвітніх навчальних закладів» з української мови, літературного читання, математики, природознавства, «Я у світі», інформатики, російської мови для шкіл з російською мовою навчання, української мови для шкіл з навчанням російською мовою;

 3) № 585 від 29.05.2015 «Про затвердження змін до навчальних програм для загальноосвітніх навчальних закладів ІІ ступеня», яким затверджено зміни та надано гриф «Затверджено Міністерством освіти і науки» програмам для 5 – 9 класів з таких навчальних предметів: українська мова, українська література, зарубіжна література, іноземні мови, історія України, всесвітня історія, математика, біологія, фізика, хімія, географія, інформатика, трудове навчання, українська мова для шкіл з навчанням російською мовою, українська мова для шкіл з навчанням молдовською мовою, українська мова для шкіл з навчанням румунською мовою, українська мова для шкіл з навчанням польською мовою, українська мова для шкіл з навчанням угорською мовою, болгарська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням українською мовою, молдовська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням молдовською мовою, польська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням українською мовою, польська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням польською мовою, російська мова для шкіл з навчанням українською мовою (початок навчання з 1-го класу), російська мова для шкіл з навчанням українською мовою (початок навчання з 5-го класу), російська мова для шкіл з навчанням російською мовою, румунська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням українською мовою (початок вивчення з 1 класу), румунська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням українською мовою (початок вивчення з 5 класу),румунська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням румунською мовою, словацька мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням українською мовою, угорська мова для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням угорською мовою, інтегрований курс «Література» (молдовська та зарубіжна), інтегрований курс «Література» (польська та зарубіжна),інтегрований курс «Література» (російська та зарубіжна) для шкіл з навчанням російською мовою, інтегрований курс «Література» (румунська та зарубіжна),інтегрований курс «Література» (словацька та зарубіжна).

Навчальні програми зі змінами розміщено на сайті (http://iitzo.gov.ua/serednyaosvita-navchalni-prohramy/). Програми позбавлені жорсткого поурочного поділу, вчителі можуть обирати послідовність розкриття навчального матеріалу в межах окремої теми, але так, щоб не порушувалась логіка його викладу.

 Обласні, районні та міські методичні кабінети (об’єднання) не можуть втручатися в такі питання, оскільки це винятково компетенція вчителя.

          Навчально-методичне забезпечення, рекомендоване Міністерством до використання в навчальних закладах, зазначено у Переліках навчальних програм, підручників та навчально-методичних посібників, розміщених на офіційному веб-сайті Міністерства (www.mon.gov.ua).

Дозволяється використовувати підручники з відповідним грифом Міністерства, що видані в попередні роки, враховуючи при цьому зміни у програмах.

 Щодо додаткової навчально-методичної літератури, то вчитель вільний у її виборі й може застосовувати таку, що найкраще реалізовує його методику навчання.

Також залишаються актуальними методичні рекомендації Міністерства щодо організації навчально-виховного процесу і вивчення базових дисциплін попередніх років. Тексти методичних рекомендацій розміщені на сайті МОН (http://old.mon.gov.ua/ua/often-requested/methodical-recommendations) та в Інформаційних збірниках Міністерства освіти і науки відповідних років

Історія

 У 2015/2016 навчальному році одночасно будуть чинними дві  програми для учнів  5  класів: «Історія України. Вступ до історії» (К.:  Перун, 2005) та  «Історія України (Вступ до  історії) (К.: Видавничий дім «Освіта», 2013).  Відповідно вчителі, які працюватимуть за програмою 2005 р., можуть користуватись підручниками, що вийшли друком у 2010 році. Учителі, які оберуть програму 2013 р.,  –  підручниками, що вийшли друком у 2013 році. 

Чинною для учнів 6 класів є програма «Інтегрований курс («Всесвітня історія. Історія України», (К.: Видавничий дім «Освіта». 2013), а для учнів 7 класів  - оновлена програма.  Учні 8 - 9 класів  навчатимуться  за програмою «Історія України. Всесвітня історія. 5–9 класи» (К.,  Перун, 2005).

Вищеназвані програми розміщені на офіційному web-cайті Міністерства освіти і науки України за таким покликанням:

http://old.mon.gov.ua/img/zstored/files/%D0%A7%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0%20%D0%9F%D0%A0%D0%9E%D0%93%D0%A0%D0%90%D0%9C%D0%90%202015%202016.docx.

Для 10-11 класів  використовуються програми зі змінами, внесеними у 2014 році та розміщеними на сайті Міністерства. Академічний рівень та рівень стандарту: програми «Історія України. 10-11 класи»  (52 години на рік, 1,5 години на тиждень); для класів історичного профілю: програми «Історія України. 10-11 класи» (140 годин на рік, 4 години на тиждень).

         Для вивчення всесвітньої історії чинними є програми «Всесвітня історія. 10 - 11 класи (рівень стандарту/академічний рівень)».  Програма розрахована на 35 годин на рік (1 година на тиждень). Для класів історичного профілю чинною є програма зі всесвітньої історії, що розрахована на 3 тижневі години (105 годин на рік) (К.: Поліграфкнига, 2010).

Програми розміщені на офіційному web-cайті Міністерства освіти і науки України за таким покликанням:

http://old.mon.gov.ua/img/zstored/files/ist_ukr_st%20%D1%80_%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8C%20%D1%81%D1%82%D0 %B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%83%2010-11.doc

У новій редакції програми з історії України для 7 класу змінено назви розділів. Так розділ І. «Виникнення та становлення Київської Русі» змінено на «Виникнення та становлення Русі-України». Відповідно по тексту термін «Київська Русь» замінено на «Русь-Україна».  Також зазнали змін назви і текст ІІ і ІІІ розділів.

           У програмі зі всесвітньої історії для 7 класу збережено основні  структурні  одиниці програми 2013 року: вступні (2 – повтор і вступ), практичні заняття, узагальнення. Натомість вилучено оглядові уроки. За рахунок  змістускорочено  тему «Середньовічне місто»: з двох уроків – до одного, тему «Монгольська навала на Русь. Новгородська боярська республіка. Московська держава. Іван ІІІ»  з двох уроків – до одного. Теми «Розвиток техніки та повсякденне життя людини у середні віки», «Житло, одяг, сім’я»  – об’єднано зі спорідненими темами.

Змінено теми окремих практичних занять: тему «Походи вікінгів та їх завоювання»  – на «Наслідки Хрестових походів»; тему «Християнські храми у житті середньовічних європейців» – на «Середньовічні школи та університети. Життя середньовічного студента».

Окремі уроки перенесено в інші теми, зокрема переструктуровано такі уроки: «Франція у ХІ – ХV ст. Філіп ІV Красивий. Столітня війна. І Англія в ХІ – ХV ст. Вільгельм I Завойовник. Генріх ІІ Плантагенет. «Велика хартія вольностей». Війна троянд»; «Священна Римська імперія,  Італія, Іспанія у Середні віки»; «Китай часів династії Тан. Завоювання Китаю монголами. Династія Мін. Досягнення китайської культури»; «Індія. Касти. Індуїзм. Делійський султанат. Досягнення індійської культури».

У процесі планування уроків під час викладання історії України та всесвітньої історії в 7 класах варто звернути увагу на те, що за чинною програмою у деяких темах подається нова послідовність вивчення навчального матеріалу та застосовується проблемно-тематичний принцип його побудови. Вчителю необхідно надавати учням можливість дізнаватися більше про історичні факти, що визначають епоху, є основними, найсуттєвішими та створюють узагальнену картину минулого, формувати в них розуміння історичної хронології, причинно-наслідкових зв’язків, розуміння руху суспільства та історичного прогресу.

Важливим є використання в навчанні учнів картографічних посібників: атласів, контурних карт, настінних карт. Вони допомагають продемонструвати динаміку історичних подій, встановити зв’язок між географічним середовищем та місцем тієї чи іншої історичної події.

Велику роль відіграє позакласна робота, зокрема пошукова й краєзнавча. Перевагою при вивченні місцевої  історії є можливість побачити в реальній, а не у відтвореній формі факти, що її ілюструють. Робота в музеях, проведення дослідницької роботи на місцевому матеріалі допоможе навчити учнів навичкам та методиці ідентифікації залишків минулого, аналізу, тлумаченню та визначенню їх місця у більш широкому історичному контексті.

Правознавство. Громадянська освіта. Філософія

У 2015-2016 навчальному році учні  9–х класів навчатимуться за програмою   «Правознавство. Практичний курс», що розміщена на офіційному web-cайті Міністерства освіти і науки України за таким покликанням:

http://old.mon.gov.ua/img/zstored/files/%D0%9D%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0%20%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%BA%D1%82%20%D0%BA%D1%83%D1%80%D1%81%20%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D0%B0%202015%202016.docx.

До програми, що була прийнята в 2008 році, внесено зміни.Так, із тем окремих розділів виокремлено питання, що складають відтепер нові теми. Такі питання є важливими для розуміння дев’ятикласниками основ правознавства. Таке переструктурування змісту сприятиме більш ефективному опануванню учнями основ правових знань уможливить застосування вчителем правових ситуацій, опрацювання учнями фрагментів нормативно-правових актів, загального обговорення правових питань тощо. У новій редакції програми пропонуються такі окремі теми:

У розділі 1: Що таке правовідносини. Учасники правовідносин. Підстави виникнення правовідносин (у попередньому варіанті програми це було питаннями теми «Що таке право»).

Юридична відповідальність. Види юридичної відповідальності. Коли і як особа відповідає за правопорушення (у попередньому варіанті програми це було питаннями теми «Що таке правопорушення і юридична відповідальність»).

У розділі 3: Що регулює цивільне право. Як реалізувати й захистити особисті немайнові та майнові права (поява цієї теми викликана необхідністю розуміння учнями предмету правового регулювання цивільного права, адже їм складно засвоювати поняття «право власності» без спирання на це).

Хто такі спадкодавець і спадкоємець. Що таке заповіт. Як заповісти майно. Як успадкувати майно (така тема існувала в найпершому варіанті програми, вона викликає зацікавленість учнів і має практичне спрямування).

У розділі 5: Право на підприємницьку діяльність. Як зареєструватися фізичною особою - підприємцем (у попередньому варіанті програми це було питаннями теми «Право на працю в Україні»).

У розділі 6: Які відносини регулює адміністративне право. Що таке адміністративне правопорушення. Види адміністративних стягнень. За які адміністративні проступки відповідають неповнолітні особи (у попередньому варіанті програми це було питаннями теми «Які відносини регулює адміністративне і кримінальне право»).

Години на нові теми виділено за рахунок скорочення та переструктурування навчального матеріалу, вилучення з програми таких тем:

«Що таке конституція. Конституція України – основний закон нашої держави. Повноваження органів законодавчої, виконавчої та судової влади» (передбачалося 2 години) – ця тема детально розглядається в предметі «Правознавство», 10 клас;

«Як укласти і розірвати трудовий договір. Що записується в трудову книжку. Що таке заробітна плата» – ця тема детально розглядається в предметі «Правознавство», 10 клас;

«Коли порушується кримінальна справа. Як проводиться досудове слідство. Як проходить розгляд кримінальних справ у суді. Права та обов’язки учасників кримінального процесу» (передбачалося 2 години) – ця тема є складною для дев’ятикласників, матеріал чинних підручників базується на Кримінально-процесуальному кодексі України, що втратив чинність.

Вилучено також окремі питання, а саме: які середні навчальні заклади існують в Україні; як захистити особисті немайнові та майнові права; влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; роботодавці та працівники на ринку праці; як знайти роботу; де можуть працювати підлітки; як закон захищає неповнолітніх від експлуатації; наслідки злочину для особи та суспільства; як не стати жертвою злочину.

Відповідно до змісту розвантаженої програми відредаговано й вимоги до навчальних досягнень учнів. В окремих темах зменшено їх обсяг, особливо щодо моделювання учнями правових процесів /процедур чи формулювання особистісно ціннісного ставлення (права колонка програми. Крім того, пропонується додати одну годину на узагальнення (після розділу 3) та проводити уроки узагальнення в формі практичних занять. 

         Для 10  класів всіх профілів (окрім правового) на вивчення правознавства відводиться 35 годин на рік (1 год. на тиждень), а для правового  профілю – 3 години на тиждень.  Чинними  є програми, що вийшли друком у 2010 році (К.: Поліграфкнига, 2010).   

  Суспільно-політичні події в Україні та прискорення курсу на євроінтеграцію в рамках виконання заходів, передбачених Угодою про Асоціацію між Україною, з одного боку, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншого, зумовлюють зміни в законодавстві України.

Учителі повинні під час підготовки уроків з тем, що присвячені галузевому регулюванню суспільних відносин, враховувати цілі та напрями модернізації Української держави відповідно до Указу Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020», Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Постановою Верховної Ради України від 11 грудня 2014 р. № 26-VIII, Угоди про створення Коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України VIII скликання. У перерахованих програмно-цільових документах передбачаються покрокові заходи щодо модернізації правової системи України із визначенням конкретних строків їх виконання. Законодавча діяльність Верховної Ради України безпосередньо пов’язана із закладеними орієнтирами нормотворчих оновлень суспільного життя України.

Відповідно до Указів Президента України № 119/2015 від 03.03.2015 р. та 190/2015 від 31.03 2015 року було утворено Конституційну Комісію з метою напрацювання узгоджених пропозицій щодо змін до Конституції України та затверджено склад Конституційної Комісії.

Важливо акцентувати увагу на проголошений курс децентралізації  влади, що передбачає розширення повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади щодо прийняття індивідуальних рішень за зверненнями громадян та юридичних осіб. Результатом таких заходів має стати оновлення законодавства України про територіальний устрій, місцеве самоврядування, місцеві державні адміністрації, Бюджетний та Податковий кодекси тощо.

За період 2014-2015 навчального року відбулись такі зміни у законодавстві України: прийнято Закони України (у тому числі у новій редакції) «Про вищу освіту» (№ 1556-VII від 01.07.2014 р.), «Про санкції» (№ 1644 VII від 14.08.2014 р.), «Про очищення влади» (№ 1682-VII від 16.09.2014 р.), «Про прокуратуру» (№ 1697-VII від 14.10.2014 р.), «Про Національне антикорупційне бюро України» (№ 1698-VII від 14.10.2014 р.), «Про запобігання корупції»
(№ 1700-VII від 14.10.2014 р.), «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (№ 1706-VII від 20.10.2014 р.), «Про пробацію» (№ 160-VIII від 05.02.2015 р.), «Про добровільне об’єднання територіальних громад»
(№ 157-VIII від 05.02.2015 р.),  «Про забезпечення права на справедливий суд» (№ 192-VIII від 12.02.2015 р.).

Також було внесено зміни до Кримінального кодексу України (щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини; щодо посилення відповідальності за окремі військові злочини), Кримінального процесуального кодексу України (щодо особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного, надзвичайного стану або у районі проведення антитерористичної операції), Бюджетного кодексу України (щодо реформи міжбюджетних відносин), Податкового кодексу України. Вчителю необхідно відслідковувати   зміни в законодавстві України в частині військової служби, мобілізації військовозобов’язаних, а також інших  питань, пов’язаних із проведенням антитерористичної операції.

За вчителем залишається право визначати послідовність викладання тих чи інших тем.

В умовах російської агресії украй актуальним є вивчення курсуза вибором "Досліджуючи гуманітарне право", який  містить основні положення Міжнародного гуманітарного права. Курс  сприяє формуванню в учнів власного ставлення до норм МГП, отриманню ними знань про найбільш поширені способи захисту себе і своїх близьких в неординарних життєвих ситуаціях, пов'язаних з ризиком; розвитку вмінь учнів регулювати власну поведінку в повсякденному житті; вчить визначати межі порушень МГП, формувати вміння оцінювати ситуації насильства з гуманітарної точки зору;  попереджувати ескалацію насильства. Школярі мають розуміти причини появи біженців, складнощі їхнього життя тощо.

У старшій школі чинними залишаються програми «Людина і світ. 11 клас», «Філософія. 10-11 класи», (К.: Поліграфкнига, 2010). 

Курси морально-духовного спрямування

         Відповідно до Типових навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням українською мовою і вивченням етики чи курсів духовно-морального спрямування  (додаток 13 до наказу Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 03.04.2012 р. № 409  в редакції наказу Міністерства освіти і науки України  від 29.05. 2014 № 664) у 2015-2016 навчальному році в 5-6 класах   продовжується вивчення предмета «Етика»або курсів духовно-морального спрямування.  Для шкіл, що користуються іншими Типовими планами, ці курси можуть вивчатись за рахунок варіативної складової. Натепер Міністерством рекомендовано  декілька  програм: «Етика» (Київ, «Перун», 2005),    «Християнська етика в українській культурі» (вид –во «Сім кольорів», 2013), «Біблійна історія та християнська етика» (вид –во «АСМІ», Полтава,2011), «Основи християнської етики» (вид –во «Літера ЛТД», 2011). Викладання основ християнської етики та інших предметів духовно-морального спрямування в загальноосвітніх навчальних закладах відбувається за умови письмової згоди батьків та за наявності  підготовленого вчителя. 

Для належного підвищення кваліфікації вчителів  етики та інших  курсів духовно-морального спрямування, обміну досвідом, підвищення якості викладання  можуть бути створені районні (міські) методичні об’єднання вчителів, творчі групи, кабінети тощо.

         Зміст курсів духовно-морального спрямування не передбачає катехізацію, неприпустимим є також нав’язування учителем дітям власних поглядів у ставленні до тих чи інших Церков, примусу дітей до молитви під час уроків, відвідування церковних служб тощо.

         Предмети духовно-морального спрямування  слід викладати  в тісній співпраці з батьками,  давати їм  можливість  відвідувати уроки і позакласні заходи з предмета. 

Додатки

Історія України

Нова програма з історії України (7 клас) містить суттєві зміни порівняно із попередньою. Вони стосуються як змісту, так і впровадження елементів сучасних методів навчання і, що не менш важливо, історичної термінології.

У шкільний курс вводиться термін «Русь-Україна», який з кінця ХІХ ст. увійшов у науковий обіг, а згодом — у шкільні підручники на українських землях, непідконтрольних Росії. У силу політичних та ідеологічних причин у підросійській  Наддніпрянській Україні і в СРСР цей термін вважався ворожим, буржуазно-націоналістичним, а його вживання каралося як прояв антирадянської діяльності.

Термін «Русь-Україна» ввів до наукового обігу київський професор Володимир Антонович у другій половині ХІХ ст. Науково обґрунтував цей термін найавторитетніший історик України Михайло Грушевський. Радимо пояснити учням, що літописці вживали терміни «Русь» і «Руська земля» для означення держави ІХ–ХІІІ ст. у Центрально-Східній Європі.

Пізніше історики називали цю державу Київська Русь, Русь-Україна або Київська держава. Русь-Україна — тому, що політичним, господарським і культурним центром цієї величезної середньовічної імперії були землі сучасної України. А Київська Русь — тому, що назва столиці цієї імперії — Київ. Введення таких назв Русі потрібне було й для того, щоб відрізнити її від пізніших держав, які згодом утворились на її території: Галицько-Волинської Русі, Литовсько-Руської держави, Московської Русі.  Мешканців Русі-України літописи іменували руссю, або русинами.

У нині діючій програмі передбачено перший урок «Історія України в стародавні часи» присвятити повторенню матеріалу, що вивчався у шостому класі. Цієї теми немає в підручниках, надрукованих у 2007 році, тому пропонуємо можливий варіант викладу цього матеріалу.

Повторення. Історія України в стародавні часи

Хто такі Homo sapiens і що вам про них відомо з курсу «Історія Стародавнього світу»?

Вивчаючи історію Стародавнього світу, ви дізналися, що слово історія грецького походження, і означає воно «розповідь про те, що було».  Історія — це наука, яка вивчає минуле людства від часів появи первісної людини і до сьогодні.

Історія людства розпочалася з виробництва найдавнішими людиноподібними істотами найперших знарядь праці. Створення речей, яких немає в природі — артефактів — це той рубіж, що відділяє найдавніших людей від тваринного світу. Ці вироби — ручні рубила, скребки, ножі виготовлялись із твердих порід каменю. За матеріалом, який служив переважно для виготовлення знарядь праці і зброї, вчені назвали найдавніший період людської історії кам’яним віком. За ним ішли мідно-кам’яний,  бронзовий і ранній залізний вік.

Кам’яний вік — найдовший. Він тривав близько трьох мільйонів років. Цей відрізок людської історії був не лише найтривалішим, але й дуже плідним, результативним. Протягом кам’яного віку людиноподібна істота, яка виділилась з тваринного світу, перетворилась на людину сучасного фізичного типу (Homo sapiens). Люди навчились виготовляти різноманітні знаряддя праці та зброю, користуватись, а згодом і добувати вогонь, готувати їжу, споруджувати житло, виготовляти одяг. У давньокам’яному віці (палеоліті) зародилось мистецтво й первісні релігійні уявлення.

Найдавніші петрогліфи на теренах України (історико-археологічний музей-заповідник «Кам’яна Могила»,                 м. Мелітополь)	Полювання з використанням луків  і стріл

Сліди перебування людиноподібних істот — пітекантропів — на території України за часів палеоліту археологи виявили на Закарпатті, у печерах Криму та на берегах річок Дністер і Південний Буг. Найдавніша стоянка первісних людей на території України, виявлена на Закарпатті біля с. Королеве, датується близько одного мільйона років тому. Пітекантропи прийшли в Центрально-Східну Європу з Африки через Близький Світ і Балкани.

Знаряддя праці, залишені на землях сучасної України, подібні до знахідок зі стоянок у Німеччині, Польщі та Словаччині. Тобто із самого початку людської історії територія України розвивалась як складова частина Європи.

У середньому кам’яному віці — мезоліті — унаслідок танення льодовиків у Європі сформувалась сучасна система річок і озер. Прильодовикові степи заросли лісами. Винайдення лука і стріл, гарпуна і гачків для лову  риби робили полювання й рибальство успішнішим. Чисельність людей у первісних общинах зростала, а кількість звірини, риби та дикорослих плодів зменшувалась. Навколишня природа вже не могла забезпечити продуктами харчування зрослу кількість населення. Настала криза мисливства і збиральництва — привласнювальної форми господарства.

У новому кам’яному віці (неоліті) поступово відбувся перехід від привласнювального господарства до відтворювального  (землеробства та скотарства). У пошуках їжі люди навчились власноруч вирощувати їстівні плоди; приручили, а згодом і одомашнили деяких тварин.

Первісні землероби залишались постійно жити біля своїх оброблених ділянок землі. Так з’явились осілі народи на відміну від мисливців і скотарів, які рухалися разом зі стадами тварин. У постійних оселях була змога використовувати крихкий посуд з випаленої глини — кераміку. У таких житлах знайшлося місце й громіздкому ткацькому верстату.

Отже, землеробство потягнуло за собою не лише осілий спосіб життя, будівництво постійних жител, а й зародження ремесел: гончарства й ткацтва. Переміщення вантажів для будівництва жител і храмів підштовхнуло людство до геніального винаходу — з’явилось колесо. Поступово двоколісний візок замінив первісні сани.

Перші землероби і скотарі з’явились в Україні у межиріччі Південного Бугу та Дністра тоді ж, коли й на інших землях Центрально-Східної Європи.

Землеробство й тваринництво забезпечували людей продуктами харчування надійніше, ніж полювання та збиральництво. Кількість населення знову зросла і використання недосконалих кам’яних, кістяних і дерев’яних знарядь праці вже не задовольняло вимог виробництва. Люди знайшли надійніший матеріал — мідь, яка трапляється в природі у вигляді самородків. Мідні вироби почали витісняти кам’яні. Цей період в історії називають мідно-кам’яним, або енеолітом.

Саме на цю епоху припадає існування в Україні Трипільської археологічної культури. Племена трипільців проживали на нашій землі протягом  понад 2500 років. Трипільська культура найбільшого розвитку сягнула у IV–III тисячолітті до нашої ери. Вона поширилась у лісостеповій смузі Правобережної України, а в районі Переяслава — і на Лівобережжі.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Трипільська кераміка

                 

                                                                                 Поселення трипільців

Найчастішими символами носіїв трипільської культури були Сонце і тур-бик. В окремих групах трипільських поселень, за підрахунками археологів, знаки тварин становлять 14 % від усіх відомих знаків, серед них: тур-бик — 49,4 %, олень — 2,4 %, коза — 2,4 %, птахи — 1,4 %. Це свідчить про те, що тур-бик був основною  тотемною твариною трипільців. Крім того, ці відомості можуть вказувати на тура, як тварину, яку переважно розводили в трипільських поселеннях.

Учені-археологи називають цю культуру Кукутені-Трипілля, оскільки її носії прийшли в Україну з території сучасної Румунії та Молдови. Трипільські племена були не єдиним населенням земель, на яких розташована нинішня Україна. Але саме вони досягли найвищого рівня розвитку й зупинились на порозі цивілізації, коли виникають міста, писемність і держава.

Трипільців поглинули племена індоєвропейської мовної сім’ї. За доби бронзи (III–II тис. до н. е.) Євразійський степ, Центрально-Східна Європа, у тому числі й землі нинішньої України та Східне Середземномор’я стали територіями, де розселилися індоєвропейські народи. Саме з них згодом виділилися наші предки — слов’яни.

До індоєвропейців належали народи епохи раннього залізного віку — кіммерійці, скіфи та сармати. Вони заселяли переважно степову зону сучасної України у період  ІХ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Геродот називає чотири групи скіфського населення —  царські скіфи, скіфи-скотарі, скіфи-землероби і скіфи-орачі. Царські скіфи і скіфи-скотарі були власне скіфами. У згадуваних давньогрецьким істориком Геродотом скіфах-землеробах і скіфах-орачах  сучасні вчені вбачають предків слов’ян.

Пектораль з кургану Товста Могила (Дніпропетровська область).
Маса 1150 г, діаметр — 30,6 см

У той час, коли в степах жили скіфи, у зручних для мореплавства місцях Північного Причорномор’я поселились давні греки. Вони створили тут міста-держави (поліси), які торгували з місцевим населенням. Таким чином, землі сучасної України були поєднані з давньогрецькою, а згодом — греко-римською цивілізацією.

За часів Великого переселення народів  (IV–VII ст. н. е.) землями сучасної України на південь і захід, до кордонів багатої Римської імперії рухались племена варварів. Велике переселення народів поклало край пануванню Риму і завершило історію Стародавнього світу.

Привласнювальна й відтворювальна форми господарювання. Трипільська археологічна культура. Кіммерійці, скіфи, сармати, варвари. Велике переселення народів

Завдання та запитання

1. Схарактеризуйте основні події історичного розвитку людства в стародавню добу.

2. Які факти свідчать, що протягом стародавньої доби розвиток населення сучасних українських територій є складовою загальноєвропейської історії?

3. Дайте визначення термінам, які є в схемі, та доповніть її хронологічними межами

ПАЛЕОЛІТ → МЕЗОЛІТ → НЕОЛІТ → ЕНЕОЛІТ → БРОНЗОВИЙ ВІК → ЗАЛІЗНИЙ ВІК

4. Поясніть різницю між привласнювальним та відтворювальним способами господарювання.

5. Який спосіб господарювання притаманний періоду: а) палеоліту; б) неоліту?

6. Який метал першим почали обробляти люди? Складіть усне оповідання про те, як людина здогадалася використати цей метал. Уведіть у розповідь персонажів. Сформулюйте наприкінці розповіді значення цієї події для еволюції людства.

7. Собака — це вовк, який вирішив жити серед людей. Що, на вашу думку, спонукало його до цього? Яка користь була від цього людям?

8. Розгадайте ребус.  Які різновиди явища, яке позначає слово-відгадка, були поширені в первісному суспільстві?

  100 см ’’  ’

9. Розгляньте ілюстрації на с. 8–12. Який період стародавньої історії України ілюструє кожна з них?

10. Покажіть на карті, де жили трипільці, кіммерійці, скіфи, а також, де були розташовані античні міста-держави Причорномор’я.

11. Як на вашу думку, чи можна скласти повне уявлення про життя скіфів, досліджуючи тільки одну знахідку тієї доби — пектораль з Товстої Могили? Чому?

Під час вивчення наступної теми «Вступ. Історія України в Середні віки. Періодизація. Джерела в історії України» пропонуємо використати матеріали   підручників, що вийшли друком у 2007 році. Питання періодизації подати таким чином:

Періодизація середньовічної історії України

Середньовіччям вчені домовилися називати період історії від Великого переселення народів і падіння Західної Римської імперії (476 р. н. е.) до відкриття Америки Христофором Колумбом (1492 р.). Тобто, умовно, — від кінця V ст. до кінця XV ст.

Середні віки поділяють на:

Ÿ раннє Середньовіччя (VI–IX ст.) — часи розселення слов’янських племен на території сучасної України та виникнення тут ранньодержавних утворень — племінних княжінь;

Ÿ класичне Середньовіччя охоплює кінець IX ст. – середину ХІІІ ст., тобто існування могутньої давньоукраїнської держави, яку історики називають Україна-Русь, або Київська Русь;

Ÿ пізнє Середньовіччя (друга половина ХІІІ ст. – кінець ХV ст.) — розквіт і занепад Галицько-Волинської держави та входження українських земель до складу сусідніх країн.

Періодизація історії України збігається з періодизацією Середньовіччя інших країн Європи. Це не випадково. Україна розташована в Центрально-Східній Європі, отож загальноєвропейські історичні процеси не оминули її. Тому природно, що історія України є складовою європейської історії.

Матеріали підручників під час вивчення тем розділу І «Виникнення та становлення Русі–України» за новою Програмою пропонуємо використати таким чином: «Розселення слов’янських племен на території України»; «Господарство східних слов’ян. Суспільний устрій. Вірування. Сусіди східних слов’ян».

При висвітленні питання «Вірування» варто наголосити, що наші предки були язичниками.

Язичництвом називають дохристиянські вірування. Люди поклонялись духам померлих предків, закликаючи їх допомагати живим. Давні слов’яни регулярно (залежно від пір року) здійснювали обряди — установлені звичаєм дії, щоб забезпечити добрий урожай, приплід худоби, улов риби і здобич на полюванні. Для цього духам предків, а також володарям лісів — лісовикам, води — водяникам, хати — домовикам тощо приносили подарунки — жертви.

Із писемних джерел та фольклору нам відомо, що слов’янські племена мали своїх богів: Дажбога (божество, що дає блага), Сварога (бог вогню, захисник ковалів), Стрибога (бог вітру), Велеса ( захисник худоби), Перуна (володар блискавок і захисник воїнів) тощо.

Відомо нам і про язичницьке свято Купала в дні літнього сонцестояння. Під час цього свята відбувалися масові купання, люди перестрибували через вогнище, що символізувало очищення. Окремі елементи цього свята дійшли до нашого часу.

Археологи не знайшли слідів великих язичницьких храмів на сучасних територіях України. Зате тут збереглися залишки святилищ у вигляді майданчиків-капищ із жертовниками. Очевидно, у центрі таких майданчиків були фігури ідолів —  дерев’яних чи кам’яних статуй місцевих божків. Одна з таких статуй — Збруцький ідол — була знайдена у середині ХІХ ст. в річці Збруч на кордоні Тернопільської і Хмельницької областей.

Висвітлюючи питання «Утворення Русі-України. Київські князі: Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав», пропонуємо використати матеріали  підручників, що вийшли друком у 2007 році. Певні труднощі для вчителя може викликати пропонована новою програмою тема уроку «Князь Святослав та його походи» у формі практичного заняття. Для підготовки та проведення такого уроку радимо використати матеріали  підручників, що вийшли друком у 2007 році, а також посібник для вчителя «Лабораторно-практичні роботи у викладанні історії України». — К., 1996, автор Баханов К. О.

Вивчаючи теми розділу ІІ «КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА (РУСЬ–Україна) наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.», пропонуємо використати матеріали  підручників, що вийшли друком у 2007 році.

Приступаючи до вивчення розділу ІІІ «КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА (РУСЬ–Україна) у другій половині ХІ ст.» — першій половині ХІІІ ст.», учителю варто наголосити, що процес політичного роздроблення Русі-України не був раптовим і одномоментним. Він розпочався після смерті Ярослава Мудрого в  1054 р.. За часів правління сильних і мудрих політиків Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого цей процес вольовими методами був призупинений. Після смерті Мстислава в 1132 р. Київська держава протягом кількох років остаточно розпалася на ряд самостійних і напівсамостійних князівств і земель.

Другим важливим моментом, який вимагає акцентування вчителя, є те, що процес роздроблення Київської держави не був чимось надзвичайним чи унікальним. Усі середньовічні імперії пройшли цей історичний етап свого існування.

Серед причин роздробленості Русі-України варто згадати ще й відсутність традиції законного, мирного успадкування великокнязівської влади. Не варто розцінювати роздробленість лише як негативне явище. У військовому сенсі поділ єдиної могутньої імперії на півтора десятки князівств-держав, безумовно, послабив збройні сили Русі. Але, з іншого боку, утворення самостійних князівств привело до їхнього швидкого політичного економічного та культурного розвитку, заснування нових міст — центрів ремесел, освіти і культури.

У цілому розділ ІІІ нової Програми значною мірою збігається з матеріалами підручників, що вийшли друком у 2007 році.

Щодо практичного заняття, радимо дібрати теми «Слово о полку Ігоревім» як історичне джерело». Матеріали до такої теми містяться на сторінках підручників.

Вивчаючи історію Галицько-Волинської держави ( розділ ІV нової Програми), радимо вчителю наголосити на кількох важливих моментах. Насамперед, Галицько-Волинська держава, яку в західних латиномовних джерелах хроністи називали Руським королівством, була другою в хронологічному порядку українською князівською державою. Вона — безпосередня і пряма спадкоємиця Русі-України.

Територія Галицько-Волинської держави охоплювала більшу частину земель (включно з Києвом), на яких проживало давньоукраїнське населення. Лише Чернігово-Сіверщина була поза впливом галицько-волинських князів.

Територіальна близькість до католицької Європи зумовила проникнення в давньоукраїнську державу західних впливів: титулування великих князів (Данила і Лева) королями, поява ремісничих цехів, а згодом — Магдебурзького (Німецького) права, самоврядування міст. Ці явища не були властиві іншим частинам колишньої Київської держави.

Щодо планування уроків, то тема «Утворення Галицько-Волинського князівства» збігається з матеріалами   підручників, що вийшли друком у 2007 році. Наступні теми розділу ІV нової Програми теж близькі за змістом.

Згідно з новою Програмою зміст розділу V «УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ (друга половина ХІV – ХV ст.)» дещо відрізняється від попереднього введенням питання «Держава Феодоро в Криму. Утворення Кримського ханства. Гереї. Суспільний устрій та культура ханства».

Пропонуємо висвітлювати ці питання, використовуючи подані нижче матеріали.

Держава Феодоро та Кримське ханство

1. Середньовічна держава Феодоро

  

Герби князів Феодоро        Цитадель Мангупа       

 Фортеця Каламіта

Кримський півострів з античних часів був батьківщиною багатьох народів. Тут жили таври, скіфи, давні греки, сарматські племена аланів. З часів Великого переселення народів сюди перебрались частина готів, гунів, слов’ян.

У ранньому Середньовіччі за Крим боролись Хозарський каганат і Візантійська імперія. Розгром каганату у 965–968 рр. сприяв посиленню в Криму впливу Візантії.

У ХІІ ст. у степовій зоні півострова поселились половці. Візантійці контролювали південне морське узбережжя з розташованими там містами. Після захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р. візантійські володіння в Криму стають зоною боротьби між Венеціанською і Генуезькою торговими республіками. Урешті після ряду угод із Золотою Ордою генуезці закріпили за собою південне узбережжя Криму. Центрами їхніх володінь стали портові міста Кафа (нині Феодосія), Джаліта (Ялта), Лупіко (Алупка) та ін.

У південно-західній частині Криму утворилося князівство Феодоро. Його столицею було місто того ж імені на горі Мангуп. Із письмових джерел відомо, що Феодоро було залежним від Золотої Орди. Найважливішими населеними пунктами, окрім столиці Феодоро (Мангуп), були фортеця і порт Каламіта, які пізніше отримали назву Інкерман, замок і поселення Фуна біля сучасної Алушти та замок на горі Сандик-Кая південніше сучасного Бахчисараю.

Населення князівства сповідувало православ’я. Місто Феодоро було центром митрополії, яка підпорядковувалася Константинопольському патріархові.

Етнічний склад населення був неоднорідний. Відомо, що там проживали греки, готи, алани, татари, караїми (нащадки хозар, які сповідують іудейську релігію; близько тисячі караїмів досі проживають у Криму).

Політика князівства базувалася на союзі з православною Візантією. Дружні відносини були у держави Феодоро і з кримським улусом Золотої Орди, а згодом — із Кримським ханатом. А ворогували феодорити з Генуезькою колонією в Кафі. Війни велися за володіння торговельним портом Чембало (Балаклавою).

У 1453 р. турки-османи оволоділи Константинополем. Слідом за столицею османи підпорядкували собі всі володіння зруйнованої Візантійської імперії. У 1475 р. сильний турецький флот захопив південне узбережжя Криму. Півроку оборонялась столиця Феодоро, але турки оволоділи містом, полонили і стратили його володаря. Після цього князівство Феодоро разом з генуезькими колоніями стало провінцією Османської імперії.

2. Утворення Кримського ханства. Гереї.

Під час монгольської навали на руські землі під владу монголів потрапив і Крим. Якщо Чернігівщина, Новгород-Сіверщина, Київщина та, певною мірою, Галицько-Волинська держава були у васальній залежності від монгольських ханів, то південноукраїнські землі та Крим, де проживали тюркомовні кочовики, зокрема половці, безпосередньо увійшли до складу Золотої Орди. Було створено улус (володіння монгольського хана на території Центральної Азії та Східної Європи) із центром у місті Солхаті (нині Старий Крим), який підлягав ханам Золотої Орди.

У XIII ст. до кримських міст почала переселятися значна кількість вірмен та італійців. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на Кримському узбережжі свої факторії (торговельні й військово-адміністративні населені пункти), що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом.

Найбільшою факторією у Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр торгівлі. Недобру пам’ять Кафа залишила як невільницький ринок. Тут кримські воїни збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Александрії, де продавали в рабство. Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембано (Балаклава), Солдайя (Судак), Боспоро (Керч), Тана в гирлі Дону та ін.

У давнину Кримський півострів називали «Таврією». У XIII ст. татари називали Кримом місто Солхат. Поступово, у XIV–XV ст., назва поширилася на весь півострів. («Кирим» у перекладі з татарської означає «рів, укріплення»).

Послаблення центральної влади в Золотій Орді призвело до її розпаду на окремі ханства й орди. Протягом 20-х – 40-х років ХV ст. під керівництвом нащадків Чингісхана — Гереїв — від Золотої Орди відокремилося Кримське ханство. У 1449 році Хаджі-Герей проголосив себе незалежним володарем Криму. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до Османської імперії. У 1478 р. хан Менглі-Герей визнав себе васалом турецького султана (у країнах Сходу — титул монарха, а також особа, що носить цей титул)

* * *

Мандрівник Михалон Литвин у своїй книжці «Про норов татар, литовців і московитян» писав, що Хаджи-Герей народився у литовському місті Троках (нині Тракай) і перебував під охороною Великих князів Вітовта, а потім Сигізмунда. У 1428 р. він розпочав боротьбу за Крим. У 1443 р. Хаджі-Герей став зватися ханом (тоді ж закінчилася 48-річна боротьба за незалежність Криму від Золотої Орди). Створена ним у 1449 р. держава — Кримське ханство — проіснувала майже три з половиною століття. Перша столиця була в місті Солхат, а згодом (у 1432 р.) її перенесли в Бахчисарай.

Засновник держави, зміцнивши свою владу, побудував багато мечетей і шкіл, сприяв осілості, землеробству й ремеслам татар, допомагав християнським монастирям. До сьогодні збереглися руїни збудованої ним мечеті в унікальному печерному місті Чуфут-Кале та його усипальниця, де згодом поховали і його сина Менглі-Герея, онука Сахіб-Герея.

Утім самостійністю новостворена держава насолоджувалася недовго — за тридцять років Османська імперія зробила Кримське ханство своїм васалом. У Кафі поселився представник султана (Мегмеда ІІ Фатига), який збирав данину. Збирати було що: на той час Крим мав вигляд райського саду фруктів і овочів, своєрідним рогом достатку, наповненим різними сортами яблук, слив, черешень, кавунами й динями, горіхами, медом, відбірним виноградом. Вироби кримських ремісників цінувались у багатьох країнах. Крим був також визначним центром мусульманської освіти й мистецтв.

Цікавими є міжкультурні стосунки українців і кримських татар. Філарет Колесса та Микола Лисенко відзначали спорідненість мелодики пісень та інструментальної музики двох народів. Художник Микола Самокиш, який тривалий час жив у Криму, вказував на спільні мотиви в орнаментах вишивок, створених татарками й українками. Згодом виявилося, що подібною була й історична доля цих двох народів, об’єднаних однією Батьківщиною.

3. Суспільний устрій та культура Кримського ханства

Кримські хани зберігали зовнішні ознаки суверенітету: карбували власну монету, здійснювали судочинство, мали митний кордон та право на самостійні зовнішні відносини. Однак турецькі султани одержали два суттєві важелі впливу на ханат. Вони могли усувати і призначати ханів та залучати кримські війська до військових походів.

Кримський ханат за своїм державним устроєм був об’єднанням кочових племен, на чолі яких стояв воєнний ватажок — хан. Він був одночасно верховним головнокомандувачем, правителем і власником території. Йому належала п’ята частина воєнної здобичі. При ханові діяв дорадчий орган (діван), до якого входили його заступники, головний тлумач ісламу та беґи – ватажки татарських і ногайських племінних об’єднань. За віросповідною ознакою татари і ногаї були мусульманами.

У містах Криму проживало переважно немусульманське населення: греки, вірмени, євреї та інші. Відповідно до віросповідання вони організовувалися у самоврядні громади.

Кількість бранців — ясир (переважно з українських земель) у п’ять разів перевищувала кількість підданих кримського хана. У Криму була поширена практика відпускати рабів на волю. Колишні невільники, які залишались жити в ханаті, упродовж одного-двох поколінь зливалися з місцевим населенням, ставали членами мусульманських або інших віросповідних громад. Тож не дивно, що візерунки на татарських головних уборах повторюють узори київських і подільських вишиванок.

Культура Кримського ханату, як і його населення, була неоднорідною. Кримські татари розмовляли кримськотатарською мовою, у якій відчувався суттєвий вплив половецької. Нетюркські народи Криму виробили власні мови, що були близькі до кримськотатарської. Література Кримського ханату розвивалася під впливом перських і османських взірців.

Серед ремесел найбільшого розвитку набули оздоблення металевих виробів (чеканка, інкрустація), обробка шкіри та виробництво килимів. Значним був видобуток солі. Її вивозили на українські землі і до Османської імперії. У Східній Європі та в Туреччині користувалися попитом татарські луки. Однак найбільші прибутки населення Кримського ханату мало від воєн і работоргівлі.

Матеріали до інших тем розділу V Програми можна знайти  у підручниках, що вийшли друком у 2007 році.

Всесвітня історія

До навчальної програми для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів із всесвітньої історії на 2015-2016 навчальний рік було внесено ряд змін, що  вимагають критичного підходу, певної трансформації матеріалу порівняно з підручниками, виданими в  2007 році.

Навчальна програма для учнів 7 класу передбачає практичні заняття, яких не було в попередній програмі. Теоретичний матеріал до кожного з цих занять  наявний у підручниках, виданих у 2007 році, що дозволяє ознайомитися з ключовими датами, особистостями, причинами, наслідкам та перебігом подій, специфічними історичними явищами та термінами. Практичні заняття мають на меті сприяти розвиткові в учнях 7-х класів аналітичного мислення, мовних навичок, злагодженої колективної роботи, вміння працювати з ілюстраціями, історичними картками та документами. Радимо вчителям проводити ці заняття у формі широкої дискусії, роботи в парах, малих групах тощо. Доцільним є використання учнями та вчителями додаткових джерел інформації: художньої літератури, Інтернет-сайтів тощо.

Запитання та завдання, подані в кінці кожного параграфа підручників 2007 р., дозволяють здійснити перевірку та актуалізацію знань і виконати державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів. Також рекомендуємо вчителям під час проведення занять звернути уваги на українознавчий аспект матеріалу, недостатньо розкритий у нині діючих підручниках.

Суттєвого перегляду вимагає зміст та порядок подачі теоретичного матеріалув підручнику, що не завжди збігається з вимогами чинної програми. Наводимо відповідність тем:

Навчальна програма 2015-2016 н. р.	Підручники, видані в 2007 р.
Розділ І. Візантійська імперія. Арабський халіфат	Розділ 3. Візантія. Арабський світ
Розділ ІІ. -         Зв'язок людини і природи. Рух населення. -         Три стани середньовічного суспільства -         Християнізація Європи. Християнська церква раннього Середньовіччя. -         Практичне заняття «Замок. Рицарські традиції. Життя селян»	Розділ 1. -         §1 «Народження середньовічної Європи» та 2 «Людина та її довкілля». -         §4 Суспільство і держава. -         Розділ 2,§6. Католицька церква в V – XIIIст. -         Розділ 1, §§ 2,  4 «Замок та його мешканці»; §4, пункти 3 «Світські феодали» та 4 «Трудівники-селяни».
Розділ ІІІ. -         Походи вікінгів та їх завоювання -         Хрестові походи -         Середньовічні держави: від роздробленості до станово¬представницьких монархій. -         Італійські торговельні республіки. Реконкіста. Утворення королівства Іспанія.	-         Розділ 4, §10 «Народи і країни Скандинавії» -         Розділ 2, §7 «Вершина могутності і занепад папства» -         Розділ 1, §4 «Суспільство і держава»; відомості про станово-представницькі органи окремих європейських держав містяться в окремих параграфах підручника відповідно до країни. -         Розділ 4, §14 «Розмаїття Середземноморського світу».
Розділ IV. -         Наукові і технічнідосягнення. -         Книгодрукування -         Християнськацерква в ХІ – ХV cт. -         Практичнезаняття:«Середньовічнішколи та університети. Життясередньовічного студента». -         Архітектура і мистецтво. -         РаннєВідродження й гуманізм.	-         Розділ 5, §15 «Знання і освіта»; Розділ 1, §3, пункт 1 «Успіхи техніки». -         §16, пункт 3 «Диво книгодрукування». -         Розділ 2, § 6-7 -         Розділ 5, §15, пункт 3-4 -         §15, пункт 1 «Біля витоків середньовічної культури» ; §16, пункти 1-2, 4. -         §16, пункт 5.
Розділ V. Практичнезаняття: «Виникненняслов’янської писемності. Кирило і Мефодій».	Розділ 6, §17, пункт 1 «Від Великої Моравії до чеського королівства» Розділ 6, §20 «Турецька держава: через загарбання до імперії»
Розділ VI. Османська імперія.

Зазначимо, що матеріали, розміщені в підручниках 2007 року видання,  є ширшими за обсягом та наповненістю, ніж того вимагає навчальна програма, що буде впроваджуватися в 2015-2016 навчальному році  (зокрема, тема повсякденного життя Західної Європи,  Північно-Східної Русі та Московської держави). Рекомендуємо здійснювати підготовку та перевірку знань учнів відповідно до вимог чинної програми. Наводимо теми, виклад яких відсутній у підручниках:

Повторення. Місце історії Стародавнього світу в історії людства.Рекомендуємо провести бесіду та обговорення матеріалу зі всесвітньої історії, вивченого в 6 класі;

-         Велике князівство Литовське. Тема детально вивчається в курсі історії України в 7 класі, потребує короткого розгляду в контексті європейської історії доби Середньовіччя.

Таким чином, з урахуванням вищевикладених рекомендацій підручники авторів Подаляк Н. Г. та Ліхтея І.М. «Історія Середніх віків», що вийшли друком в 2007 році,  можуть  використовуватися вчителями та учнями 7-х класів загальноосвітніх навчальних закладів у 2015-2016 навчальному році відповідно до вимог чинної навчальної програми.

Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді, Заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді та методичних рекомендацій щодо національно-патріотичного виховання y загальноосвітніх навчальних закладах

Наказ МОН № 641 від 16.06.15 року

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

HAКАЗ

№ 641 від 16 червня 2015 року

Про затвердження Концепції національно-патріотичного
виховання дітей і молоді, Заходів щодо реалізації
Концепції національно-патріотичного виховання дітей
і молоді та методичних рекомендацій щодо
національно-патріотичного виховання y
загальноосвітніх навчальних закладах

Відповідно до рішень Колегії Міністерства освіти і науки України від 26.03.2015 протокол № 3/5-2 "Про Концепцію національно-патріотичного виховання дітей і молоді" та від 28.05.2015 протокол № 5/5-2 "Про Заходи щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді" НАКАЗУЮ:

1. Затвердити Концепцію національно-патріотичного виховання дітей і молоді, що додається.

2. Затвердити Заходи щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді, що додаються.

3. Затвердити методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах, що додаються.

4. Управлінню зв'язків з громадськістю та забезпечення діяльності Міністра (патронатній службі) (Загоруйко Ю. А.), департаменту загальної середньої та дошкільної освіти (Кононенко Ю. Г.), забезпечити оприлюднення Концепції, Заходів та методичних рекомендацій на офіційному веб-сайті Міністерства освіти і науки України.

5. Управлінням (департаментам) освіти і науки обласних, Київської міської державних адміністрацій, підприємствам, установам та організаціям, які віднесені до сфери управління Міністерства, визначені відповідальними виконавцями Заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді забезпечити необхідні умови щодо реалізації Заходів.

6. Контроль за виконанням наказу залишаю за собою.

Міністр       С. М. Квіт

ДОДАТОК
до наказу Міністерства освіти і науки України
від 16.06.2015 р. № 641

КОНЦЕПЦІЯ
НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

ВСТУП

Сьогодні Українська держава та її громадяни стають безпосередніми учасниками процесів, які мають надзвичайно велике значення для подальшого визначення, першою чергою, своєї долі, долі своїх сусідів, подальшого світового порядку на планеті. В сучасних важких і болісних ситуаціях викликів та загроз і водночас великих перспектив розвитку, кардинальних змін у політиці, економіці, соціальній сфері пріоритетним завданням суспільного поступу, поряд з убезпеченням своєї суверенності й територіальної цілісності, пошуками шляхів для інтегрування в європейське співтовариство, є визначення нової стратегії виховання як багатокомпонентної та багатовекторної системи, яка великою мірою формує майбутній розвиток Української держави.

Серед виховних напрямів сьогодні найбільш актуальними виступають патріотичне, громадянське виховання як стрижневі, основоположні, що відповідають як нагальним вимогам і викликам сучасності, так і закладають підвалини для формування свідомості нинішніх і прийдешніх поколінь, які розглядатимуть державу (раtria) як запоруку власного особистісного розвитку, що спирається на ідеї гуманізму, соціального добробуту, демократії, свободи, толерантності, виваженості, відповідальності, здорового способу життя, готовності до змін.

Інтеграційні процеси, що відбуваються в Україні, європоцентричність, пробудження громадянської і громадської ініціативи, виникнення різних громадських рухів, розповсюдження волонтерської діяльності, які накладаються на технологічну і комунікативну глобалізацію, міграційні зміни всередині суспільства, ідентифікаційні і реідентифікаційні процеси в особистісному розвитку кожного українця, відбуваються на тлі сплеску інтересу і прояву патріотичних почуттів і нових ставлень до історії, культури, релігії, традицій і звичаїв українського народу.

Тому нині, як ніколи, потрібні нові підходи і нові шляхи до виховання патріотизму як почуття і як базової якості особистості. При цьому потрібно враховувати, що Україна має древню і величну культуру та історію, досвід державницького життя, які виступають потужним джерелом і міцним підґрунтям виховання дітей і молоді. Вони уже ввійшли до освітнього і загальновиховного простору, але нинішні суспільні процеси вимагають їх переосмислення, яке відкриває нові можливості для освітньої сфери.

В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючого чинника розвитку українського суспільства та української політичної нації. Важливу роль у просвітницькій діяльності посідає відновлення історичної пам'яті про тривалі державницькі традиції України.

Серед них Київська Русь, Велике князівство Литовське, Військо Запорозьке, Гетьманщина, Українська Народна Республіка, Гетьманат Павла Скоропадського, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна та інші українські визвольні проекти. На особливу увагу заслуговує формування української політичної культури в часи Речі Посполитої та Австро-Угорщини, нове осмислення ролі Кримського Ханату як держави кримськотатарського народу, включно з тривалим воєнним протистоянням і плідною військовою та культурною співпрацею.

Особливого значення набуває ознайомлення з історією героїчної боротьби українського народу за державну незалежність протягом свого історичного шляху, зокрема у ХХ-ХХІ століттях це ОУН, УПА, дисидентський рух, студентська Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності та ін.

Важливим завданням є розгляд порівняльно-історичних відомостей про переривання державності в інших європейських країнах, які сьогодні представлені потужними європейськими націями. Спеціального розгляду потребують історичні обставини, що призводять до переривання державницької традиції.

Разом із тим, національно-патріотичне виховання не повинно прищеплювати ідеї культурного імперіалізму, тобто способу споглядання світу лише очима власної культури. Ця Концепція виходить з ідеї об’єднання різних народів, національних та етнічних груп, які проживають на території України, довкола ідеї української державності, українського громадянства, що виступають загальними надбаннями, забезпечують їхній всебічний соціальний та культурний розвиток. Українська держава заперечує будь-які форми дискримінації, підтримуючи всі мови і культури, що зазнали такої дискримінації в часи колоніальної залежності України.

На жаль, до сьогодні українська освіта не мала переконливої і позитивної традиції, досвіду щодо виховання патріотизму в дітей та молоді, у попередні часи боялися взагалі терміну “національний”, а “патріотичне виховання” сприймали винятково в етнонародному або неорадянському вимірі.

Протягом останніх десятиліть було розроблено низку концепцій:

·         Концепція національної системи виховання (1996);

·         Концепція національно-патріотичного виховання (2009);

·         Концепція Загальнодержавної цільової програми патріотичного виховання громадян на 2013-2017 рр.;

·         Концепція громадянської освіти та виховання в Україні (2012).

Проте жодна з них не була розгорнута і не втілилася в конкретні кроки з реалізації через зміну векторів розвитку держави і, відповідно, освітньої політики, через різні уявлення правлячих еліт на ідеологію і напрями розвитку освіти.

На сучасному етапі розвитку України, коли існує пряма загроза денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння у сферу впливу іншої держави, виникає нагальна необхідність переосмислення зробленого і здійснення системних заходів, спрямованих на посилення патріотичного виховання дітей та молоді – формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей:

·         повага до національних символів (Герба, Прапора, Гімну України);

·         участь у громадсько-політичному житті країни;

·         повага до прав людини;

·         верховенство права;

·         толерантне ставлення до цінностей і переконань представників іншої культури, а також до регіональних та національно-мовних особливостей;

·         рівність всіх перед законом;

·         готовність захищати суверенітет і територіальну цілісність України.

Відтак, враховуючи всі обставини, виникає гостра потреба у розробленні концепції, яка б визначала нову стратегію цілеспрямованого і ефективного процесу виховання суб’єкта громадянського суспільства, громадянина-патріота України.

1. Мета та завдання національно-патріотичного виховання дітей та молоді

Національно-патріотичне виховання дітей та молоді – це комплексна системна і цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, освітніх закладів, інших соціальних інститутів щодо формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про благо свого народу, готовності до виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, сприяння становленню її як правової, демократичної, соціальної держави. Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації.

Патріотичне виховання – складова національного виховання, головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до виконання громадянських і конституційних обов’язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Воно сприяє єднанню українського народу, зміцненню соціально-економічних, духовних, культурних основ розвитку українського суспільства і держави.

Складовою частиною патріотичного виховання, а в часи воєнної загрози – пріоритетною, є військово-патріотичне виховання, зорієнтоване на формування у зростаючої особистості готовності до захисту Вітчизни, розвиток бажання здобувати військові професії, проходити службу у Збройних Силах України як особливому виді державної служби. Його зміст визначається національними інтересами України і покликаний забезпечити активну участь громадян у збереженні її безпеки від зовнішньої загрози. Робота з військово-патріотичного виховання учнівської молоді має проводитися комплексно, в єдності всіх його складників спільними зусиллями органів державного управління, а також освітніх закладів, сім'ї, громадських організацій та об’єднань, Збройних Сил України, інших силових структур.

Системна організація військо-патріотичного виховання молоді має бути спрямована на підготовку її до оволодіння військовими професіями, формування психологічної та фізичної готовності до служби в Збройних Силах, задоволення потреби підростаючого покоління у постійному вдосконаленні своєї підготовки до захисту Вітчизни.

Мета патріотичного виховання конкретизується через систему таких виховних завдань:

·         утвердження в свідомості і почуттях особистості патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України;

·         виховання поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки;

·         підвищення престижу військової служби, а звідси – культивування ставлення до солдата як до захисника вітчизни, героя;

·         усвідомлення взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її патріотичною відповідальністю;

·         сприяння набуттю дітьми та молоддю патріотичного досвіду на основі готовності до участі в процесах державотворення, уміння визначати форми та способи своєї участі в життєдіяльності громадянського суспільства, спілкуватися з соціальними інститутами, органами влади, спроможності дотримуватись законів та захищати права людини, готовності взяти на себе відповідальність, здатності розв’язувати конфлікти відповідно до демократичних принципів;

·         формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;

·         утвердження гуманістичної моральності як базової основи громадянського суспільства;

·         культивування кращих рис української ментальності - працелюбності, свободи, справедливості, доброти, чесності, бережного ставлення до природи;

·         формування мовленнєвої культури;

·         спонукання зростаючої особистості до активної протидії українофобству, аморальності, сепаратизму, шовінізму, фашизму.

2. Принципи патріотичного виховання

Патріотичне виховання спирається на загальнопедагогічні принципи виховання, такі як дитиноцентризм, природовідповідність, культуровідповідність, гуманізм, врахування вікових та індивідуальних особливостей. Водночас патріотичне виховання має власні принципи, що відображають його специфіку. Серед них:

·         принцип національної спрямованості, що передбачає формування національної самосвідомості, виховання любові до рідної землі, українського народу, шанобливого ставлення до його культури; поваги до культури всіх народів, які населяють Україну; здатності зберігати свою національну ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати участь у розбудові та захисті своєї держави;

·         принцип самоактивності й саморегуляції забезпечує розвиток у вихованця суб’єктних характеристик; формує здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень; виробляє громадянську позицію особистості, почуття відповідальності за її реалізацію в діях та вчинках;

·         принцип полікультурності передбачає інтегрованість української культури в європейський та світовий простір, створення для цього необхідних передумов: формування в дітей та учнівської молоді відкритості, толерантного ставлення до відмінних ідей, цінностей, культури, мистецтва, вірувань інших народів; здатності диференціювати спільне і відмінне в різних культурах, спроможності сприймати українську культуру як невід'ємну складову культури загальнолюдської;

·         принцип соціальної відповідності обумовлює потребу узгодження змісту і методів патріотичного виховання з реальною соціальною ситуацією, в якій організовується виховний процес, і має на меті виховання в дітей і молоді готовності до захисту вітчизни та ефективного розв’язання життєвих проблем;

·         принцип історичної і соціальної пам’яті спрямований на збереження духовно-моральної і культурно-історичної спадщини українців та відтворює її у реконструйованих і осучаснених формах і методах діяльності;

·         принцип міжпоколінної наступності, який зберігає для нащадків зразки української культури, етнокультури народів, що живуть в Україні.

·          

3. Шляхи реалізації патріотичного виховання дітей та молоді

3.1. Удосконалення нормативно-правової бази патріотичного виховання молоді:

·         підготовка нормативно-правових документів з питань національно-патріотичного виховання молоді, внесення відповідних змін до законодавства;

·         розроблення державних і громадських заходів з інформаційної безпеки, спрямованих на запобігання негативним наслідкам впливу інформаційної війни;

·         розроблення порядку державного фінансування заходів, спрямованих і на національно-патріотичне виховання молодих людей;

·         підготовка комплексної програми військово-патріотичного виховання та нормативно-методичного забезпечення її реалізації з метою виховання здорового підростаючого покоління, готового захищати національні інтереси та територіальну цілісність України;

·         вироблення науково-теоретичних і методичних засад патріотичного виховання молоді: включення проблематики патріотичного виховання молоді до дослідницьких програм та планів наукових і навчальних закладів (через світову історію можна показати, як державність поновлювали інші народи, зокрема чехи та поляки; через зарубіжну літературу показати, як ці народи утверджували свою ідентичність; через дисципліни природничо-наукового циклу розкрити здобутки українців у науці і техніці, якими слід пишатися тощо, бо тільки цілісна і системна картина гарантуватиме осягнення мети Концепції);

·         вивчення потреб молоді, зокрема шляхом проведення соціологічних досліджень;

·         забезпечення активної участі сім’ї та родини в розвитку фізичного і морального здорової, патріотично налаштованої зростаючої особистості.

3.2.Діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері національно-патріотичного виховання:

·         проведення заходів спрямованих на реалізацію патріотичного виховання в закладах системи освіти, культури, спорту;

·         підтримка та сприяння волонтерським проектам, іншої громадської діяльності та самоорганізації українських громадян, спрямованої на заохочення молоді до благодійних соціальних, інтелектуальних та творчих ініціатив і проектів на благо України;

·         створення умов для популяризації кращих здобутків національної культурної і духовної спадщини, героїчного минулого і сучасного українського народу, підтримки професійної й самодіяльної творчості;

·         активне залучення до патріотичного виховання дітей та молоді учасників бойових дій на Сході України, членів сімей Героїв Небесної Сотні, бійців АТО та їхніх сімей, діячів сучасної культури, мистецтва, науки, спорту, які виявляють активну громадянську і патріотичну позицію;

·         залучення молоді до участі у збереженні і підтримці єдності українського суспільства, у громадському русі задля громадянського миру і злагоди;

·         сприяння спортивній і фізичній підготовці, спрямованій на утвердження здорового способу життя молодих громадян з урахуванням принципів національно-патріотичного виховання;

·         налагодження співпраці з військовими формуваннями України як мотивація готовності до вибору військових професій;

·         сприяння роботі клубів за місцем проживання, центрів патріотичного виховання та інших громадських організацій, які здійснюють патріотичне виховання молоді;

·         активізація виховної роботи з дітьми та молоддю засобами всеукраїнської дитячої військово-патріотичної гри “Сокіл” (“Джура”);

·         удосконалення підготовки та перепідготовки кадрів, які займаються питаннями національного і патріотичного виховання дітей та молоді в системі освіти, культури, спорту.

3.3. Співпраця органів державної влади та органів місцевого самоврядування з громадянським суспільством:

·         активне залучення до національно-патріотичного виховання дітей та молоді дитячих і молодіжних громадських організацій (об’єднань), використання їхнього досвіду, потенціалу, методів роботи у вихованні патріотів України;

·         організаційна та фінансова підтримка на конкурсній основі програм, проектів громадських організацій, спрямованих на національно-патріотичне виховання дітей та молоді;

·         долучення батьківської громадськості до популяризації кращого досвіду патріотичного виховання;

·         посилення громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади стосовно національно-патріотичного виховання молоді.

3.4. Інформаційне забезпечення національно - патріотичного виховання дітей та молоді:

·         організація у теле-, радіопрограмах, Інтернет-ресурсах та в друкованій пресі постійно діючих рубрик, що популяризують українську історію, боротьбу українського народу за незалежність, мову та культуру, досвід роботи з національно-патріотичного виховання різних соціальних інституцій; підтримка україномовних молодіжних засобів масової інформації;

·         запобігання пропаганді в засобах масової інформації культу насильства, жорстокості і бездуховності, поширення порнографії та інших матеріалів, що суперечать загальнолюдським та національним духовним цінностям, заперечують суверенність Української держави;

·         виробництво кіно - і відеофільмів, підтримка видання науково-популярної, наукової, художньої літератури національно-патріотичного спрямування;

·         підготовка інформаційної та науково-популярної літератури для батьків з питань патріотичного виховання дітей та молоді у сім’ї; висвітлення в засобах масової інформації кращого досвіду родинного виховання;

·         здійснення заходів щодо розширення фактографічної бази історичних подій, публікація розсекречених архівних документів, видання історичної науково-популярної літератури, довідкових матеріалів про здобутки України за роки незалежності, книг патріотичної спрямованості.

Процес патріотичного виховання дітей і молоді повинен мати випереджувальний характер, відповідати віковим і сенситивним періодам розвитку дитини та особистісним характеристикам.

Етапи впровадження національно-патріотичного виховання дітей та молоді

На першому етапі (2015 р.) планується:

·         створення нормативно-правового підґрунтя, інформаційно-методичного забезпечення для здійснення національно-патріотичного виховання дітей та молоді;

·         створення Центру патріотичного виховання у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України;

·         створення інформаційного ресурсу, присвяченого цій тематиці;

На другому етапі (2016-2017 рр.) передбачається:

·         розроблення програм, навчально-методичних посібників з предметів гуманітарно-соціального спрямування для дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних та вищих освітніх закладів, спрямованих на патріотичне виховання дітей та молоді;

·         підготовка та видання науково-методичних посібників і методичних рекомендацій з організації виховних заходів, роботи клубів, центрів патріотичного виховання тощо;

На третьому етапі (2018-2019 рр.) забезпечується:

·         проведення моніторингу системи патріотичного виховання дітей та молоді за допомогою соціологічних опитувань, анкетування, психологічного тестування;

·         проведення науково-методичних конференцій, створення банку передового педагогічного досвіду на інформаційному веб-ресурсі;

·         аналіз здобутого, встановлення досягнень і викликів, корекція навчально-виховних впливів з урахуванням результатів моніторингу.

Очікувані результати:

У результаті впровадження системи національно-патріотичного виховання очікується:

·         забезпечення у молодого покоління розвинутої патріотичної свідомості і відповідальності, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про спільне благо, збереження та шанування національної пам’яті;

·         зацікавленість молоді щодо служби у Збройних силах України, готовність до захисту України та виконання громадянського і конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, цілісності, незалежності України, з метою становлення її як правової, демократичної, соціальної держави;

·         збереження стабільності в суспільстві, соціальному та економічному розвитку країни, зміцнення її обороноздатності та безпеки;

·         створення ефективної виховної системи національно-патріотичного виховання молоді;

·         консолідація зусиль суспільних інституцій у справі виховання підростаючого покоління.

Необхідною умовою втілення Концепції в практику є широке обговорення її положень і завдань, проведення конференцій, круглих столів, семінарів, що будуть актуалізувати порушені цією Концепцією питання і завдання та спонукатимуть до розроблення конкретних заходів з їх реалізації.

ДОДАТОК
До Наказу Міністерства освіти і науки України
від 16.06.2015 р. № 641

Методичні рекомендації
щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах

Ураховуючи нові суспільно-політичні реалії в Україні після Революції гідності, обставини, пов’язані з російською агресією, усе більшої актуальності набуває виховання в молодого покоління почуття патріотизму, відданості загальнодержавній справі зміцнення країни, активної громадянської позиції тощо.

Важливо, щоб кожен навчальний заклад став для дитини осередком становлення громадянина-патріота України, готового брати на себе відповідальність, самовіддано розбудовувати країну як суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, забезпечувати її національну безпеку, сприяти єдності української політичної нації та встановленню громадянського миру й злагоди в суспільстві.

Важливим чинником національно-патріотичного виховання є феномен Майдану – промовистого свідчення жертовності заради безумовного дотримання прав людини та поваги до людської гідності, відстоювання загальнонаціональних інтересів відмовою учасників від особистого заради досягнення спільної мети; багатомовністю, полірелігійністю. Зміст виховних заходів має позиціонувати Майдан як форму небаченого дотепер у світовій історії мирного колективного протесту українців у відповідь на порушення базових прав людини і громадянина з боку недемократичного політичного режиму в країні.

Актуальним є організація збирання та поширення інформації про героїчні вчинки українських військовослужбовців, бійців добровольчих батальйонів у ході російсько-української війни, волонтерів та інших громадян, які зробили значний внесок у зміцнення обороноздатності України.

Героїчні й водночас драматичні й навіть трагічні події останнього часу спонукають до оновлення експозицій шкільних музеїв, заповідників та кімнат бойової слави, зокрема щодо інформації про учасників АТО та волонтерів з даної території; необхідно взяти шефство над родинами учасників ATO, які цього потребують. В цілому важливим є формування засобами змісту навчальних предметів якостей особистості, що характеризуються ціннісним ставленням до суспільства, держави, самої себе та інших, природи, праці, мистецтва.

З огляду на це рекомендуємо:

По-перше, виокремити як один з найголовніших напрямів виховної роботи, національно-патріотичне виховання – справу, що за своїм значенням є стратегічним завданням. Не менш важливим є повсякденне виховання поваги до Конституції держави, законодавства, державних символів - Герба, Прапора, Гімну.

По-друге, необхідно виховувати в учнівської молоді національну самосвідомість, налаштованість на осмислення моральних та культурних цінностей, історії, систему вчинків, які мотивуються любов'ю, вірою, волею, усвідомленням відповідальності.

По-третє, системно здійснювати виховання в учнів громадянської позиції; вивчення та популяризацію історії українського козацтва, збереження і пропаганду історико-культурної спадщини українського народу; поліпшення військово-патріотичного виховання молоді, формування готовності до захисту Вітчизни.

По-четверте, важливим аспектом формування національно самосвідомої особистості є виховання поваги та любові до державної мови. Володіння українською мовою та послуговування  нею повинно стати пріоритетними у виховній роботі з дітьми. Мовне середовище повинно впливати на формування учня-громадянина, патріота України.

По-п’яте, формувати моральні якості особистості, культуру поведінки, виховувати бережливе ставлення до природи, розвивати мотивацію до праці.

Для реалізації цих глобальних завдань необхідна системна робота, яка передбачає забезпечення гармонійного співвідношення різних напрямів, засобів, методів виховання дітей у процесі навчання і позакласної діяльності.

У навчально-виховний процес  мають впроваджуватися форми і методи виховної роботи, що лежать в основі козацької педагогіки.

Завдяки результатам педагогічних досліджень достеменно встановлено, що 40 відсотків від загального обсягу виховних впливів на особистість дитини здійснює освітнє середовище, в якому вона перебуває. Ця цифра в кожному конкретному випадку шкільної практики варіюється відповідно до особливостей області, школи, класу, його мікрогруп та індивідуальних особливостей самих дітей. Але слід визнати, що поміж інших джерел впливу на становлення й розвиток дитини (сім’я, однолітки, позашкільні освітні заклади та ін.) школа посідає домінантні позиції, тож і відповідальності на неї покладається більше, і можливостей перед нею відкривається більше.

З метою створення умов для реалізації кожної особистості та підтримки творчого, інтелектуального, духовного потенціалу нашої нації необхідно модернізувати  систему викладання української мови, а саме:

·         у навчально-виховній діяльності неухильно дотримуватися єдиного мовного режиму;

·         формувати інформаційно й емоційно самобутній україномовний простір, який забезпечуватиме прилучення школярів до величезного мовного дивосвіту, до глобальних знань про рідну мову, її закони, систему її виражально-зображальних засобів;

·         виховувати відповідальне ставлення до рідної мови, свідомого нею користування;

·         сприяти вияву українського менталітету, способу самоусвідомлення і самоідентифікації, сприйняттю української мови як коду праісторичної пам’яті;

·         плекати розвиток духовної, емоційно-естетичної, інтелектуальної сфери саме на основі української мови;

·         через мовне посередництво долучати школярів до національної історії, до різних масивів національної культури, до глибинної сутності народного життя;

·         здійснювати розвиток мовлення не тільки на уроках української мови і літератури, а й під час вивчення всіх інших предметів.

Також навчальні заклади мають проводити інформаційно-просвітницьку роботу з батьками, спрямовану на формування  толерантності, поваги до культури, історії, мови, звичаїв та традицій як українців так і представників різних національностей за участю психологів, істориків, працівників кримінальної міліції.

Водночас необхідно активізувати співпрацю педагогічних колективів з органами учнівського  та батьківського самоврядування щодо формування у дітей та молоді  духовності, моральної культури, толерантної поведінки, уміння жити в громадянському суспільстві.

У контексті зазначеного вище, надаємо методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах.

Історія

Як писав Олександр  Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». І такий народ  завжди будуть зневажати й поневолювати. Українська держава зможе розвиватися лише знаючи своє минуле, і пам’ятати, що саме історична свідомість є вищою духовною цінністю будь-якої нації.

У духовному і політичному житті кожного народу є події й роки, які назавжди входять в його історію, свідомість, визначають характер буття, місце і роль у світових цивілізаційних процесах. В історії України чимало подій, що перед усім світом засвідчили прагнення українського народу до вільного, щасливого, заможного життя. Як свідчить історія, із тисяч народів і народностей світу лише 200 виросли в нації – створили свої держави й домоглися визнання світової спільноти, серед них – Україна.

На уроках історії закладаються підвалини історичних уявлень майбутніх громадян про давнє минуле власне українського народу, його мови, культури, ментальних рис характеру, державно-політичного життя, як невід’ємної складової формування європейської цивілізації. Тут учні мають отримати базові наукові знання, що слугуватимуть фундаментом формування їх історичної свідомості, патріотизму. Український патріотизм – явище, яке відображає все незаперечно цінне в історії української державності, визнає природну закономірність довготривалого історичного розвитку української нації, народу аж до створення своєї державності.

Під час уроків історії вчитель має донести до учнів ідею української державності як консолідуючого чинника розвитку суспільства й нації в цілому. Історія Руси-України, Литовсько-Руська держава, Запорозька Січ, Гетьманщина, УНР, ЗУНР - яскравий приклад  тривалих державницьких традицій України. Висвітлюючи теми, пов’язані з відновленням  історичної пам’яті  про них, особливого наголосу потребують порівняльно-історичні відомості про переривання державності в інших європейських країнах, які на сьогодні є потужними європейськими націями, а також на історичні обставини, які призводять до переривання державності. Система патріотичного виховання передбачає формування історичної свідомості молодого покоління українців, що базується на вивченні історії боротьби українського народу за державну незалежність протягом свого історичного шляху, особливо у ХХ-ХХІ століттях. Існування України сьогодні – це результат тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою національну державу, яка повинна стати запорукою успішного культурного і політичного розвитку суспільства.

Вивчаючи славні сторінки історії варто звертати увагу на те велике і світле, яке підносить наш народ до вершин цивілізації, визначає його заслуги перед людством. Адже українці - єдина в світі козацька нація. Козацтво було  дисциплінованою організацією самого українського народу, споконвічною формою його самоорганізації і самозахисту в лихоліття на засадах стародавнього звичаю – Волі. У козацькі часи нашому народові були притаманними високий рівень шляхетності, моральності, духовності, доблесті і звитяги, знання і бездоганне дотримання національних традицій і звичаїв. А Запорозька Січ була і залишається нині синонімом свободи, незалежності, людської й національної гідності.

У старших класах необхідно акцентувати увагу на патріотизмі і моральності діячів визвольного руху, показати витоки цього патріотизму. Так символом патріотизму і жертовності у боротьбі за незалежну Україну став подвиг героїв Крут, боротьба за волю України повстанців Холодного Яру, діяльність Української Повстанської Армії, спротив дисидентів тоталітарній системі тощо. Ці та інші теми є надзвичайно емоційними, хвилюючими і дають невичерпні  можливості для розкриття  такої  людської  якості, як самопожертва в ім’я нації та держави. Проголошення Акту незалежності України відкрило нову сторінку в історії України.

Історія України – це не тільки події, а й історичні постаті. На прикладах життя, діяльності і боротьби за державу українських князів, козацтва, видатних гетьманів Б.Хмельницького, І.Мазепи, П.Орлика; всього українського народу та його видатних представників – Т.Шевченка, В.Винниченка, М.Міхновського, М.Грушевського, С.Петлюри, С.Бандери та багатьох інших, вчитель має продемонструвати національну гідність нашого народу, його прагнення мати власну державу.

На всіх етапах становлення український народ демонстрував високий національний дух і прагнення жити вільно і незалежно, у мирі та злагоді з іншими народами.

Особливими мають стати уроки, присвячені революційним змінам, що відбулись у листопаді 2013 - березні 2014 р.р., що продемонстрували готовність молодого покоління відстоювати національні цінності, українську державність, орієнтацію на фундаментальні орієнтири світової цивілізації. Вчитель має довести учням, що завдяки базовим цивілізаційним цінностям вдалося  розмежувати світ диктаторських цінностей євразійства і загальнолюдських цінностей Європи.

Події, які пережив народ України упродовж 2013 – 2014 рр.  ще раз засвідчили, що проголошена у 1991р. державна незалежність потребує постійного захисту,  глибокого розуміння та оцінки того, що відбувається навколо нас. Саме тому на уроках, присвячених сьогоденню, особлива увага приділяється ролі учасникам  бойових дій на Сході України та волонтерам.

Вчителі мають ґрунтовно опрацювати терміни «патріотизм», «нація», їх розуміння учнями. Необхідно акцентувати увагу на тому, що патріотизм в нинішній час проявляється не лише в безпосередній борні на Сході із зовнішнім ворогом, не тільки в надзвичайних ситуаціях, але є звичайним станом повсякденного життя людини.

На уроках історії відбувається виховання громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних і загальнолюдських цінностей, утвердження ідеалів гуманізму, демократії, добра й справедливості. Вчитель має домогтися усвідомлення учнями спільності інтересів  усіх етносів українського народу в розбудові України, формування міжнаціональної толерантності, необхідності розвитку духовної, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури  тощо.

При цьому одним із завдань учителя є максимальне використання потенціалу творчих здібностей та обдарувань учнів. Інтелектуальні ігри, дискусії, диспути, прес-конференції, засідання «круглого столу», тематичні діалоги, ділові ігри та інші інтерактивні форми роботи емоційно збагатять уроки. Рекомендується широко використовувати документи, спогади, кіно- і фотоматеріали, звукозаписи, художні твори, які допоможуть створити на уроках  відповідну емоційну атмосферу, підсилять виховний вплив навчального матеріалу.

·         запровадження нагород для учнів ЗНЗ із числа переможців олімпіад, конкурсів в системі МАН та ін. у номінаціях: кращий знавець географії України та кращий краєзнавець на рівні навчального закладу, населеного пункту або району, області, України; відзнаку назвати ім. П. Чубинського;

·         у ЗНЗ здійснити дворічне планування тижня географії з обов’язковими акцентами: на патріотичну складову навчання географії, краєзнавчу складову навчання географії, поширення культури українського народу, поширення культури національних меншин нашої країни у контексті єдності України;

·         проведення заходів присвячених вітчизняним географам, економістам, відомим мандрівникам та природодослідникам, як минулого,  так і сьогодення;

·         посилення роботи з географічного краєзнавства, зокрема, створення краєзнавчої кімнати-музею при школі;

·         участь у всеукраїнських історико-етнографічних та еколого-географічних експедиціях, які проводяться в рамках руху учнівської та студентської молоді України за збереження і примноження традицій, звичаїв, обрядів народу, зокрема «Моя земля – земля моїх батьків»;

·         організація екскурсійних подорожей, туристичних походів історичними місцями, музеями (Київ, Запоріжжя.  Львів, Одеса, Полтава, Батурин, Канів), тощо.

Вітчизняні вчені-географи,економісти та краєзнавці.

Особливістю впровадження Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді на уроках географії у 2015-2016 н. р. буде відзначення таких ювілеїв – 115 років від дня народження Володимира Михайловича Кубійовича, українського  економ-географа, демографа, енциклопедиста; 150-річчя Михайла Івановича Туган-Барановського, українського економіста, економ-географа, державного діяча.

150-річчя  Георгія  Миколайовича Висоцького,  українського фізико-географа, ґрунтознавця, палеоботаніка;

150-річчя – Софії Русової, педагога, фундатора українського краєзнавства.

У відповідності до цього, необхідно висвітлити ці події під час проведення тижнів географії та економіки, Всеукраїнських конкурсів,  олімпіад та в рамках МАН.

Небесна Сотня

День захисника України

День захисника́ Украї́ни — свято, що відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. З 2015 року є державним святом і неробочим днем.

2014 року в українському суспільстві в результаті реакції на збройну агресію Росії підсилилися проєвропейські тенденції відмови від радянських символів і свят, зокрема, від Дня захисника Вітчизни.

Президент України Петро Порошенко у своєму виступі під час військового параду в Києві 24 серпня 2014 року відзначив:^[1]

«	Україна більше ніколи не відзначатиме це свято за військово-історичним календарем сусідньої країни. Ми будемо шанувати захисників своєї Батьківщини, а не чужої!	»
— Петро Порошенко, Президент України, 24 серпня 2014.

Серед можливих дат громадськість називала свято Покрови Пресвятої Богородиці. Зокрема, голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович мотивував вибір цієї дати для Дня захисника України історичною традицією вшанування українського війська саме на Покрову^[2][3].

Крім того, саме 14 жовтня традиційно відзначається як день створення Української повстанської армії — військово-політичної формації українського визвольного руху.^[4].

Свято встановлено 14 жовтня 2014 указом Президента України Петра Порошенка з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості^[5]. Цим же указом також було скасовано указ Президента України Леоніда Кучми 1999 р., яким встановлювалося свято —День захисника Вітчизни, що відзначалося щорічно 23 лютого.

Також Президент Порошенко виступив з ініціативою зробити з 2015 року День захисника України державним святом і неробочим днем^[6] із внесенням відповідних поправок до Кодексу законів про працю.^[7] 5 березня 2015 Верховна Рада України ухвалила за основу та в цілому президентський законопроект, яким пропонується зробити вихідним днем День захисника України 14 жовтня

День захисника України має відзначатися 14 жовтня, -

 Інститут національної пам’яті

Український інститут національної пам’яті пропонує відзначати

 День захисника України 14 жовтня, аби відновити традицію вшанування українських вояків на Покрову і відмежуватись у такий спосіб від радянських свят.

Про це йдеться у заяві Українського інституту національної пам’яті (УІНП).

За словами голови УІНП Володимира В’ятровича, впродовж багатьох століть свято Покрови було головним для українських вояків – від козацтва до Армії Української Народної Республіки та Української повстанської армії.

«Сучасна Українська держава є історичним та політичним спадкоємцем Русі, козацтва, визвольного руху та тисячолітньої християнської традиції. День захисника України призначений на свято Покрови стане важливим свідченням цієї спадковості та відмежування нашої держави від радянського тоталітаризму», - наголосив В’ятрович.

Він наголосив на тому, що відзначення Дня захисника України 14 жовтня, на свято Покрови, сприятиме формуванню національної свідомості населення країни та патріотичному вихованню молоді.

Як відомо, в українській традиції Покрова тісно пов’язується із ідеями захисту від ворогів: згідно з  літописами, князь Ярослав Мудрий віддав Київ і всю Русь під покров Божої Матері. Тому велика кількість православних церков, побудованих в княжі і козацькі часи присвячувалися цьому святу. Церква Покрови Пресвятої Богородиці була головною на Запорізькій Січі, а 14 жовтня одним з найважливіших днів для козаків – тоді вони проводили свої ради, на яких вибирали нового гетьмана або кошового отамана. У ХХ столітті козацькі традиції наслідували борці за незалежність України – Армія Української Народної Республіки та Українська повстанська армія. Саме тому днем офіційного створення УПА було обрано свято Покрови.

Нагадаємо, 24 серпня цього року президента Петро Порошенко заявив, що Україна більше ніколи не буде відзначати День захисника Вітчизни за військово-історичним календарем Росії, тобто 23 лютого.

МОН: Святкувати День захисника Вітчизни 23 лютого непатріотично і аморально

В час, коли кращі люди нашої країни жертвують своїм життям і здоров’ям заради нас, творять історію нових Збройних сил України, відзначати, нехай навіть «за звичкою», 23 лютого – скасований як свято Указом Президента день армії чужої держави, яка забирає життя українських громадян і плюндрує українську землю, було б і непатріотично, і аморально.

Фото: sockraina.com

Про це йдеться у звернення Міністерства освіти і науки України до педагогів, учнів, студентів та батьків щодо дня Героїв Небесної Сотні та пошанування українських захисників, інформує прес-служба відомства.

Як йдеться у зверненні, «рік Революції гідності та російсько-української війни на сході країни стали переломними історичними подіями. Події на Майдані та на Східному фронті показали вражаючу незламність, патріотизм та хоробрість українських захисників, які ціною свого здоров’я і життя боронять від агресора незалежність та цілісність нашої країни».

МОН звернулося до педагогів, учнів, студентів та батьків із закликом належно вшанувати героїзм українських захисників. І тих, які полягли, і тих, які сьогодні зі зброєю в руках захищають суверенітет України.

20 лютого – у день Героїв Небесної Сотні, а також щорічно – у День захисника України 14 жовтня пам’ятаймо про них, знайомих і не знайомих; вони виконали свій обов’язок перед народом і країною.

«Також вважаємо, що в час, коли кращі люди нашої країни жертвують своїм життям і здоров’ям заради нас, творять історію нових Збройних сил України, відзначати, нехай навіть «за звичкою», 23 лютого – скасований як свято Указом Президента №806/2014 від 14 жовтня 2014 року день армії чужої держави, яка забирає життя українських громадян і плюндрує українську землю, було б і непатріотично, і аморально», – додали у відомстві.

«Маємо власну країну, власну історію, власну армію, власні свята, власну гідність», – наголошують у Міністерстві освіти.

Нащадки славних козаків,
І січових стрільців,
І нині ви від ворогів
Бороните краї.

Вітаю Вас з Днем Захисника Вітчизни!

Подвиги захисників Вітчизни – це та велика і велична правда історії, яку не спотворити і не перекреслити жодним змінам у сучасному мінливому світі. Це постійна школа виховання молоді, яка присвятила себе військовій професії і служить справі збереження миру у своїй країні та далеко за її межами. Це взірець реального, дієвого патріотизму для кожної чесної людини і свідомого громадянина, наочне свідчення єдності всіх поколінь нашого народу.